Б.-І. Антонич: Національне мистецтво

Спроба ідеалістичної системи мистецтва

ЩО ТАКЕ МИСТЕЦТВО?

Почнім від цього примітивного питання. Стільки разів повторюємо слова: мистецтво, мистець, мистецький, які мали вже час витертися, вигладитися в наших устах, наче камінчики у воді, вилиняти зі змісту, мов сукно з барви. З причини частого вживання стали вони такими близькими і знайомими, що не вважаємо за потрібне призадуматися про суть і межі понять, які їм відповідають. Ми нібито розуміємо їх самих про себе, нам так видається, але коли доведеться визначити їх, стаємо майже завжди безпорадні. Оця плутаність і неозначеність змісту та обсягу поняття доводить до постійних непорозумінь.Перед остаточною відповіддю треба доконче вирішити й усталити основні преміси.

АВТОНОМНІСТЬ МИСТЕЦТВА

Загально поширеним є погляд, що мистецтво відтворює реальну дійсність. Правда, що не один раз підносилися проти такого розуміння спротиви, а хоч би тільки застереження; все ж таки оцей помилковий підхід до мистецтва залишився не тільки серед загалу, але і в самих мистецьких кругах. Усе ще говориться про відтворювання, відбивання, відзеркалювання тощо. Цей погляд є далекою спадщиною по матеріялізмі, чому не перечить те, що він є також основою початкового, примітивного розуміння мистецтва. Матеріялізм, визнавши мистецтво не за ціль, а тільки за засіб до осягнення інших цілей, не міг погодитися на признання окремої мистецької дійсности і таким чином придав первісному, спрощеному підходові зовнішню покришку науковости. Треба сказати різко: отже, ні! Мистецтво не відтворює дійсности, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність. Це не є програма якогось надреалізму. Ніколи. Навіть звичайний реалізм, коли він є мистецтвом, не обмежується тільки до простого відбивання дійсности. Навіть звичайна світлина, якщо вона хоче називатися мистецькою, не дає лише віддзеркалення. Власне відбиття в дзеркалі або світлина до посвідки не мають з мистецтвом нічого спільного. Відношення мистецтва до дійсности не можна спрощувати до звичайного відтворювання, воно є далеко складніше. В кожному випадку мистецька дійсність є суцільна, в собі замкнена, окрема зі своєрідними законами. Мистецькі закони не є тотожні з законами реальної дійсности.

МЕТА МИСТЕЦТВА

Найперше слід зазначити, що мистецтво діє виключно на нашу психіку, цебто обсяг або поле його впливу є стисло обмежене. Воно викликує в нашій психіці певні переживання, а саме вражіння, уявлення, почуття та навіть відрухи волі. З'являється воно завжди та всюди, навіть на найнижчому рівні культури, тому мусить бути одною з первісних потреб людини. Воно торкається тільки психіки, отже, є одною з потреб психічних. Звичайна річ, що є люди, які їх зовсім не мають, які з природи не здібні їх відчувати, котрим вистачать біологічні потреби. Тому завжди буває стільки байдужих до мистецтва, їх не можна ні обвинувачувати, ні осуджувати, їм не до снаги розуміння мистецтва, це їхня природа та й годі. Вони до певної міри хворі, вони не є повними людьми, одначе не кожну хворобу зможемо вилікувати. Зате в кожному підсоню, в кожній епосі та в кожному місці знайдемо людей, що в них мистецькі потреби вроджені, і для них такі первісні, як їда чи сон. Це повинна бути загальновідома річ, та проте так не є. Вряди-годи трапляються пугачі, що передбачують у майбутньому загин мистецтва, нібито прийде час, коли воно буде непотрібне. Коли б вони усвідомили собі найпростіші основи мистецтва, соромилися б виступати з такими дивовижними та недоречними теоріями. Вони дають ними тільки свідоцтво наївної несвідомости та власної, особистої неспроможности сприймання мистецтва.

З преміси, що мистецтво є первісною потребою людини, можна видобути два висновки. Перше: якщо мистецькі переживання є початково потрібні, то таким чином вони є також вартісні й корисні, отже, мистецтво є саме про себе суспільною вартістю. По-друге: коли визначна частина людей має вроджений нахил до сприймання мистецтва, виходить, що не вистачають ті переживання, котрі дає реальна дійсність. Мистецькі переживання не є ні гірші, ні ліпші від дійсних переживань (дійсних у розумінні тих, що їх спонукою є реальна дійсність), зате в кожному разі вони є корисні, до певної міри незалежні, окремі, самі для себе вартісні та потрібні.

Одне застереження. Не належить розуміти цього в пересічний спосіб, не треба вважати цього за звичайний естетизм. Метою м и с т е ц т в а  не є  к р а с а. Це було б завузьке обмежування. Мистецькі переживання не вичерпуються естетичними переживаннями. Треба сказати загальніш: метою  м и с т е ц т в а  є викликувати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність.

ЗМІСТ ТА ФОРМА

Формою мистецтва є більші або менші клаптики полотна чи паперу, що на них наложена тонка верства фарби або туші. Це конкретні, реальні предмети, це лінії, плями, площини, мазки пензля. Нариси, наверствування відтінків, уклад ліній та плям є переживання, котрі постають у безпосереднім зв'язку з оцими конкретними предметами.

Мистецтво – це до певної міри явище психічне. Образи, картини є тільки спонукою, джерелом мистецтва, зрештою, джерелом конечним та необхідним. Мистецькі переживання є двоякі, а саме творчі, себто ті, що їх відчуває мистець перед та в часі творення, і сприймальні –  то є ті, що їх переживає сприймач у моменті сприймання мистецького твору. І одні й другі є первісні, і теж потреба як одних, так других є вроджена. Також суб'єктивні переживання є: не тільки перші, але й другі. Кожна людина сприймає кожний мистецький твір на свій спосіб, себто інакше. В кожному образі, картині тощо є стільки мистецьких творів, скільки цей образ мав сприймачів. Об'єктивного мистецтва немає й не може бути. У творця зміст випереджує форму, у сприймача навпаки – форма випереджує зміст.

МЕЖІ МИСТЕЦТВА

Якщо метою мистецтва є згадані своєрідні переживання, то насувається питання, чи нема інших ділянок, що давали б нам такі самі або дуже подібні спонуки. Очевидно, спадають на думку наука та релігія. Побіч основних біологічних потреб (голод та ерос) і їхніх відмін (наприклад господарські, суспільні) людина має ще ряд психічних.потреб: пізнавальні, метафізичні та мистецькі. Мистецтво належить, отже, до тієї ж групи, що релігія та наука. Одначе є між ними та різниця, що мистецькі переживання є окремі від реально дійсности, а пізнавальні (бажання пізнати дійсність) та метафізичні (бажання зрозуміти суть дійсности) є від неї стисло залежні, безпосередньо з нею зв'язані; одним словом, вони не є окремі.

Можливо, найкоротша, можливо, найзагальніша і, можливо, найбільш наукова дефініція мистецтва є така: мистецтво – це окрема дійсність, яка викликує в нас переживання, потрібні для нашої психіки, котрих не може дати нам реальна дійсність. У цього такий висновок: мистецький твір є тоді й лиш тоді вартісний, коли викликує вартісні переживання і передусім такі переживання, яких інша ділянка не могла б у нас спонукати. Твір, що не сповнює цих умов, властиво, годі назвати мистецьким твором.

КОЖНЕ МИСТЕЦТВО Є КОНСТРУКТИВНЕ

Мистець створює окрему дійсність. Але створити щось із нічого не можна. Навіть природа не творить із нічого. До кожної творчості потрібний матеріял. Матеріалом мистецького творення є уявлення мистця. Барва та лінія, фарба, вугіль та туша для маляра чи графіка; брила, мармур та дерево для різьбаря; слово для письменника тощо – це тільки засіб зовнішнього оформлення, відтворення уявлень, їхньої матеріалізації. Помилковим є загально досі поширений погляд, що матеріялом творчости є колір, площина або слово. Мистець будує твір виключно з власних уявлень. Уявлення та враження мусять мати спонуки; вони є витвором нервів під впливом зовнішніх побуджень, себто постають вони на основі зовнішньої дійсности. Ось такий далекий шлях від реальної дійсности до мистецької дійсности. Має він аж п'ять ступенів: від спонуки до вражіння, від вражіння до уявлення, від уявлення до укладу уявлень, від їхнього укладу до засобів барви чи слова, і вкінці матеріялізація цих засобів. Перейшовши стільки стадій, первісні спонуки з правила не є зовсім подібні до кінцевих вислідів, себто мистецька дійсність є інша, ніж реальна дійсність. Майже при кожній стадії мистець будує, а саме з вражінь уявлення, з уявлень зміст (іноді також ідею) твору і т. д. Уявлення, а ще більше вражіння є хаотичні, безладні, невпорядковані. Цей сирий матеріял треба впорядкувати, виправити, вибрати з нього те, що важне й суттєве, а навпаки відкинути те, що неважне й не-сутнє. З вибраних уявлень треба зложити суцільну цілість. Одним словом, мистець мусить скомпонувати твір. Первень будування виступає навіть у творах, що на перший погляд роблять вражіння хаотичности та недоладности. Попросту, у мистецькому творі навіть треба хаос збудувати. Справжній хаос є можливий тільки в реальній дійсності, але ніколи в мистецькій. Тому помилково називати якийсь мистецький напрям «конструктивізмом», бо взагалі кожне мистецтво є конструктивне.

ТУГА ЗА РЕАЛІЗМОМ

Кожний мистець виявляє в будові свою спроможність, це виявлення дає йому почуття сили, а почуття власної потуги приносить, як відомо, внутрішнє вдоволення, повну насолоду, інакше кажучи – листя. Чим більше вкладає він себе в твір, тим більше він задоволений. Тому нічого дивного, що кожний мистець настроєний з правила протиреалістично. Навпаки, звичайний сприимач хоче в дію сприймання вкласти якнайменше зусилля, момент будування лишається для нього майже завжди неспостережний, увага його переходить понад ним здебільшого байдуже. Тому пересічний сприймач був у кожній добі та в кожному краї настроєний реалістично, він бажав і бажає реалізму. І з своєї точки погляду він має безперечну слушність. Тут таємниця вічної незгоди мистця із сприймачем. Коли мистець іде в реалістичному напрямі, то робить уступки (компроміс) на користь останнього. Є, очевидно, люди, що з природи люблять податливість (компромісовість).

КОЖНЕ МИСТЕЦТВО Є ДИДАКТИЧНЕ

Мистецькі переживання потрібні й вартісні самі про себе, тому мистецтво – суспільна вартість. Але, окрім цього, сповнює воно ще одну суспільну дію. Мистецтво вчить, так, усюди та завжди вчить. Вчить не гаслами, моральними науками, проповідями. Вчить саме собою. Мистецтво викликує в душі переживання, що їх не може дати ніяка інша дійсність. Мистецтво діє в інший спосіб на нашу психіку і таким чином збагачує її, поширює її обсяг та досвід, підносить кількісно та якісно її засоби, розвиває чутливість вражінь, прецизність уявлень, напруження почувань та силу явищ волі. Це один його вклад у нашу психіку, а є ще другий. Мистецтво дає нам хвилини повної, практично безвартісної, безкорисної насолоди, або, інакше кажучи, переносить нас на якийсь час у ділянку вищих вартостей. Побут хоч би хвилевий на такій висоті, очевидно, підносить нас морально. Це робить його мистецтвом. Кожне мистецтво є навчальне (дидактичне).

ЗМІСТ НЕ Є БАЙДУЖИЙ

Якщо мистецтво діє морально, то робить це безпосередньо тільки змістом. Це стається попросту тому, що форма – це конкретний предмет, а моральні явища належать до абстрактної ділянки. Конкретність не може безпосередньо діяти на абстрактність, посередником мусить бути зміст, який є явищем психічним, отже, абстрактним. Щоб мистецтво побільшувало ділянку вищих вартостей, його зміст мусить до неї належати. Для цього вистачає, коли він справді мистецький. Виходить, що зміст не є байдужий.

ЄРЕТИЧНІ ДУМКИ

Говоримо майже на кожному кроці, що мистецтво розвивається, поступає вперед, здобуває нові позиції. Очевидно, що кількісно мистецьке надбання росте з кожним роком, з кожним днем. Але це не похід уперед. Чи справді в мистецтві існує розвиток та поступ? Коли досі від чотирьох століть недосяжним ідеалом є майстри Ренесансу, коли сьогодні можемо захоплюватися технікою й майстерністю передісторичного маляра буйволів із печер Альтаміри, коли на багато тисяч літ розв'язано в цьому печерному мистецтві проблему руху, бігу (буйволи в розгоні), що над нею так клопотався недавно футуризм. Кажуть про одного пуриста, що він зачеркнув на папері кілька обрисів і дав до лякувальника замалювати площини. Звичайно, лякувальник закриє фарбою площину найрівніше. Проте цей образ міг бути твором мистецтва, але хто відважиться доказувати, що техніка цього наймодернішого з модерних мистців стоїть вище від мистецького ремесла якої-небудь минулої епохи? Навіть у ділянці технічній можемо про розвиток та поступ у мистецтві говорити тільки з великими застереженнями, а що вже й мовити про справи самої творчости!

Мистецтво не є водою, не пливе, а проте воно завжди творче. Безперечно, що кожна доба має свої власні художні форми, свої власні способи мистецького вияву. Одначе вони тільки змінюються, і годі говорити про їхній ступневий та послідовний розвиток. Мистецькі форми одної епохи не є здебільшого ні вартісніші, ні кращі від мистецьких засобів іншої. На них складається надбання поодиноких мистців, а це залежить передусім від одиниць. Одиниця – це не тільки витвір обставин, що серед них вона живе; як вчить матеріялізм, одиниця – це одноразова подія. Мистецькі форми якоїсь доби – це способи мистецького вияву одиниць, що живуть у цьому моменті. А втім, усі мистці, без огляду на те, в якому часі вони живуть, подібні один до одного хоч би тому, що кожний з них має вроджені творчі потреби. Очевидно, кожний, хто є справжнім мистцем, бо тільки такі будують мистецтво.

Висновок: мистецькі форми кожної епохи є неповторні, а одночасно художні закони всіх часів до себе подібні. Вартість одиниць, їхнє творче напруження, не підлягає якомусь однонапрямному розвиткові, хоч зазнає воно змін. Тому й засоби мистецького вислову є цариною, що в ній не діють закони однобічного поступу.Поняття розвитку перенесено механічно на ділянку мистецтва (точніше кажучи, на мистецтвознавство) з природничих наук. Але сьогодні, коли й у природознавстві спадщина Дарвіна захитана і коли частинно виправдується старого Карно, слід і в мистецькій критиці вживати слова «розвиток» чи «поступ» дещо обережніше.

ПРОТИ ПЕРЕВАГИ НАПРЯМІВ

Другим фетишем мистецької критики є поняття напрямів. Вона намагається за всяку ціну втиснути кожного мистця в якусь шухляду, приклеїти йому дешеву етикету якогось напряму. Чи поняття мистецької течії справді потрібне, важне та конечне? Чи мистецькі напрями дійсно існують в об'єктивному розумінні цього слова, себто чи справді мистецьке життя кожної епохи розпадається на поодинокі струмені і замикається без решти в їхніх рамах? Одним словом, чи мистецтво творять напрями? Назви видумують здебільша критики, щоб таким дешевим способом облегшити собі завдання, повкладати мистців до готових шухляд і мати святий спокій, або другорядні мистці, щоб звернути увагу на себе і свою нецікаву творчість. Якусь признану величину беруть за майстра й усе в порядку. Хай собі, але фетиш напрямів шкідливий для молодих і некритичних початківців (або й непочатківців), бо викликує дурійку епігонства. Пам'ятаймо, що мистецтво творять мистці (одиниці), а не напрями. Пікассо – знаменитий маляр, але має на собі щось аж чотири наліпки. Вийміть його з шухляд ізмів!

ТРУЇЗМИ ПРО НАЦІОНАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Слід пригадати відому, не один раз висловлювану, проте ще не признану й не поширену правду, а саме, що національний характер не творить у мистецтві народна або історична тематика чи наслідування народних або наших давніх способів оформлення мистецького твору. Аж соромно повторювати такі труїзми, але годі. Мистецтво само про себе є суспільною вартістю, а нація – це, очевидно, суспільство; отже, мистецтво саме про себе є також і національною вартістю. Мистець є тоді національним, коли признає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки зі збірною психікою свого народу. Якщо це відчування справді щире, воно, напевно, знайде вислів – навіть мимохіть – у творах мистця.

ЧИ НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО ТАКЕ ОРИГІНАЛЬНЕ?

Національної оригінальности не треба шукати виключно в народництві та бувальщині, їхня прарідність і чистість є дуже та дуже сумнівна, в кожному разі не стовідсоткова. Борис Антоненко-Давидович усвоїй відомій повісті «Смерть» говорить, що українська нація вигадала тільки «плахту (зіс!) й бандуру». Це, звичайно, помилка. Ми навіть бандури не винайшли, бо, як загальновідомо, прийшла вона до нас, власне, з Італії, та ще й до цього дуже пізно. Яких дев'ят-десят відсотків наших народних казок, приказок тощо навіяні з чужини. Деякі коломийки та думки нагадують до омани ні менше ні більше тільки… еспанську народну музику. Чи творчість такого, наприклад, Андрієнка така знову чужа, а всяке народництво таке знову прарідне? Навпаки, прихильників останнього можна потішити іншим прикладом. Такий модерний кубізм, який нібито вискочив з голови Пікассо і є плодом холодного інтелекту, – це ніщо інше, як тільки справжнє народне еспанське мистецтво, очевидно у великій мірі перетворене (це річ менше відома, але таки так). Але і з народного мистецтва треба видобути загальні проблеми, а не зовнішні прикраси, одним словом, треба піднести його до понадлюдового рівня, але це може вчинити хіба… Шопен чи Пікассо.

МИСТЕЦЬКИЙ МАТЕРІАЛІЗМ

Вимоги чітких, яскравих зовнішніх національних признак у мистецтві – хоч із свого вихідного пункту оправдані – мимохіть наближуються до матеріялістичного розуміння мистецтва. Тут мистецтво це тільки надбудова (клясичне слово їхньої термінології) суспільного життя, а його єдиною метою є помагати в зовнішньому та внутрішньому закріпленні кляси (другий фетиш), що його витворила. Мистецтво засіб суспільної боротьби. Послідовно йдучи, вони повинні були дійти до заперечення мистецтва взагалі. Спинив їх перед тим останнім кроком звичайний здоровий глузд. Так як він тепер проявляється, мистецький матеріялізм сам у собі суперечний.

МИСТЕЦЬКИЙ ІДЕАЛІЗМ

Навпаки, мистецький ідеалізм суцільний та послідовний. Він є єдиною системою, яку можна оперти на науковій дефініції мистецтва та в логічнийспосіб вивести з неї. Вважаючи мистецьку дійсність за окрему і знаходячи в ній самій, а не поза її межами мету та всякі вартості, ідеалізм відкриває в самому мистецтві широкі обрії.