"Мертві авта": вірш із коментарем

Богдан-Ігор Антонич

МЕРТВІ АВТА

Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,
червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,
і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,
що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.
Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать
і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,
і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа
бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.
Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,
колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.
Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута
й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.
Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають,
з-під площ, з-під трав.

Метрополю,
долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!

(зі збірки «Ротації», 1938)

На світлинах Львова, зроблених близько 1935 року, коли був написаний цей вірш, місто нагадує подекуди променад, подекуди торговище; на вулицях найсхіднішого великого міста європейської провінції, якою була Друга Річ Посполита, домінує кінний транспорт і трамваї. Авт зовсім мало. Вони – розкіш. Заможніші городяни, потроху вирвавшись із повоєнної руїни, вже можуть собі дозволити справжні люксуси. Радше за все, авта переважно нові, а коли й трапляються нечисленні вживані, то їх заїжджують до кінця; викидати автомобіль на звалище – поки що надто дорога розкіш для небагатої країни.

Які могли бути цвинтарі машин у ті часи на наших теренах? Це – плід фантазії, чиста візія. Коли вона вирвана з часу й простору, позбавлена контексту, то набуває апокаліптичної напруги. Над нею лунають сурми останнього дня.

Апокаліпсис в урбаністичних віршах Антонича – це безрух, що приходить на місце руху, механічної справності; нерухомість того, що було призначене для швидкості. «Мертві авта» – не що інше, як натюрморт. У дослівному значенні. Це мертва природа: колись живе, біологізоване місто (навіть місто Антонич будує за зразком живого організму), тепер є іржавим спогадом власного руху; місто, яке в Антонича непритомно нищить себе, нарешті, ніби остаточно покинутий Творцем, позбавлений мастила механізм, лягло металевими кістьми. Це зішестя в Хаос; «кусні розбитих зір», ця астральна метафора в першому рядку, яка спершу може здатися надміру патетичною, розкриває своє значення: міський Космос розпався на друзки. У 1935-му році джерела цих апокаліптичних настроїв доволі очевидні: міські простори Європи ваготіли недобрими передчуттями, в Іспанії нависла загроза громадянської війни (Антонич її, попри географічну відстань, глибоко пережив – див. «Слово про Альказар» і «Слово про чорний полк»), у Німеччині набирав обертів нацизм, на обрії блискало і було чути скрегіт заліза.

Проте фізичний безрух у «Мертвих автах» – лише оболонка, досить уважно прислухатися, щоб почути шарудіння на згарищах, якесь життя триває тут, до того ж триває на різних рівнях.

Рівень перший: поночі сюди приходять поодинокі люди, якісь уцілілі погорільці Содому, в яких «зорі зла вливають чад». Вони – ще перед-апокаліптичні істоти, саме їхнє існування зникоме і дочасне; вони нагадують кошмарний сон. Позначені смертним гріхом, вони одночасно живі й неживі. Вони відвідують своїх небіжчиків і «в синяві ночей» здійснюють у їхніх «мертвих тулубах» звичні для себе ритуали. Це посланці Антоничевого міста в його найпохмуріших, бо густо населених, а не безлюдних версіях – як у «Кінці світу» чи «Баладі провулка», де «колишуться п’яниці й тіні / біля кульгавої ліхтарні».

Рівень другий: «червоне квіття цвілі», яке тихо обживає залізні скелети. Це досить оманливий, двосічний образ, у якому під машкарою тліну жевріє життя. Червоний – зовсім незвичайний колір в урбаністичних пейзажах Антонича, де домінують синє й чорне, він позначає вторгнення у міську руїну якоїсь іншої стихії. В Антоничевому символічному спектрі червоний – колір глини й денного світла (саме так, дзбани й сонце), він вказує на присутність десь тут бурхливої крові природи, дарма що вона – природа – поки що запускає сюди тільки цвіль, свого найобережнішого, найхитрішого агента.

І нарешті, щоб побачити третій рівень, треба високо задерти голову: там колишеться «незнане сонячне ядро». Здається, ми близькі до метафізичного заспокоєння, що його несе споглядання світил, але тільки не тут – бо якщо в зеленій аркадії «Трьох перстенів» було можливим це мовчазне, зачудоване падіння на коліна перед дивом вічного циклу існування, то тут ми стоїмо серед випаленої землі: «незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда, /
що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини». Останнє порівняння спрацьовує, як онтологічне застереження – ми значно далі від джерел життя, ніж гадаємо: синій, блакитний – кольори смерті (згадати хоча б «Баладу про блакитну смерть»), бензин – частий атрибут апокаліптичної візії («Дракони, що бензину п’ють, на птахів схожі і на носорогів» з’являються у вірші «Слово про чорний полк»).

Як помітила Лідія Стефановська (Антонич. Антиномії, Київ 2006, с. 195), нечасті в Антонича форми теперішнього часу переважно пов’язані з тривогою і жахом; стискання часової панорами до пронизливої точки «тут-і-тепер» є тишею перед вибухом, перед-катастрофічним напівбуттям. Теперішній час домінує і в «Мертвих автах». Проте є несподівана футуристична візія, і своєю палітрою вона дещо дивує. Бо ж уважається, що урбаністичні картини в Антонича неодмінно похмурі, хоча навіть перша строфа «Ротацій» розхитує таку однозначність: «Біжать алеї звуків, саджених у гами. / Мов на акорд, упав поверх на поверх. / Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір / від берега по берег, тінь вінків дубових». Але тут, у «Мертвих автах», маємо дещо, здавалося б, для Антонича цілком незвичайне – візію «міста сонця», майбутнього міста-Едему, світлисту урбаністичну утопію: «Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута / й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви». Лише один раз в Антонича з’являється щось подібне – «Чар-город над заливом» із «Книги Лева», але той має генеалогію виразно фольклорно-легендарну. Тут натомість маємо індивідуальну – хоч і не позбавлену казкових форм – візію, утопічність якої підкреслена навмисно, хоча б тими «пальмами, які родять хліб». У цьому місті відмінено імена (як тут не згадати таку важливу для модерністів утопію «едемської мови», яка нехтує вимогою «означати», і в якій слова співвідносяться з речами безпосередньо і безумовно); там качаються леви – чи не ті «з царської книги Левів, написаної вітрами з-під Синаю» («Знак Лева»), умиротворені біблійні істоти, які оточують Даниїла?

У такий спосіб вірш цілковито розвертає свої значення: замість сподіваного і характерного для Антонича катастрофізму маємо утопізм; місто – не що інше, як місто, цей притулок жалю, де в часі теперішньому ховається «смуток, мов гірке насіння» – переживає осяйну трансгресію, стаючи притулком мрій, Метрополем, куди тіні минулого – наші тіні, «привиди невтишні» – матимуть лише непевний і короткочасний доступ. Метрополь – це майбутнє, котре відбудеться уже без нас.